Сьогодні рекорди в українських громадах давно вийшли за межі звичайних видовищ чи формальних цифр. Вони перетворилися на інструмент єднання, підтримки армії, реабілітації ветеранів та збереження культурної пам’яті.
Про те, які досягнення закарбовуються в серці найсильніше, як втримати баланс між регламентом та емоціями під час фіксації та чому громадам варто мріяти масштабно, розповіла експертка «Книги світових рекордів» Ольга Боднар.
— Ви зафіксували чимало яскравих досягнень по всій країні. Який саме рекорд у громадах закарбувався у вашій пам’яті найсильніше та чому?
— Найсильніше вкарбуються не стільки формальні показники, скільки сенси, акумуляція ресурсів для підтримки нашої оборони та збереження живої пам’яті. У час війни кожен рекорд — це передусім демонстрація незламності та єдності. Особливо закарбовуються досягнення, які поєднують промоцію нематеріальної культурної спадщини з волонтерським драйвом та підтримкою ветеранів.
Яскравими прикладами є гастрономічні та екологічні рекорди в громадах — від випікання 35,6-метрового Красівського пирога до приготування сотень літрів традиційної засипаної капусти та Гетьманського борщу. Або ж долучення до висадження понад мільйона дерев по Україні й світу у нашому «Саді пам’яті і мрій» разом із родинами військових, загиблих Захисників і Захисниць, полонених та зниклих безвісти.
Чому вони закарбовуються найглибше? Бо в них рекорд перетворюється на майданчик для акумуляції допомоги Силам оборони України, підтримки поранених воїнів та реабілітації ветеранів. Це дія, яка повертає громаді відчуття власної сили, підтверджує, що наша спадщина є живою бронею, і єднає людей довкола спільної мети.
— Фіксація рекорду — це завжди відповідальність і драйв. А що для вас є найскладнішим під час офіційного підтвердження досягнення безпосередньо на локації?
— Найскладніший і водночас найвідповідальніший момент — це втримати баланс між суворим регламентом перевірки та високим емоційним напруженням події в умовах сьогодення.
Коли під час проведення рекорду вирують пристрасті, люди хвилюються, а серед учасників є волонтери, родини захисників та ветерани, амбасадор має залишатися максимально неупередженим, точним і зібраним. Потрібно ретельно перевірити кожну деталь: заміряти параметри, пересвідчитися в дотриманні технології чи традиційної рецептури (якщо йдеться про нематеріальну спадщину), перевірити відповідність регламенту.
Складність полягає в тому, щоб у часи великих випробувань діяти як чіткий індикатор справедливості, але водночас залишатися для громади джерелом емпатії, віри та натхнення.
— Чому, на вашу думку, територіальним громадам сьогодні важливо ініціювати та встановлювати рекорди? Що це дає місцевим жителям та регіону загалом?
— У час війни рекорд для громади — це стратегічний інструмент соціальної згуртованості, культурної стійкості та реабілітації. Тут є декілька ключових вимірів:
- Промоція нематеріальної культурної спадщини: Це можливість витягнути з забуття локальні обряди, ремесла, традиційну гастрономію та дати їм нове життя. Спадщина — це наш культурний код і відповідь на питання, за що ми боремося.
- Співпраця з ветеранами та їхня адаптація: Спільна підготовка до рекорду дає змогу залучати ветеранів та ветеранок до активного громадського життя, створює простір рівного вшанування, соціалізації та безбар’єрного спілкування.
- Акумуляція ресурсів: Подія такого масштабу привертає увагу медіа та благодійників, дозволяючи організовувати збори коштів, ярмарки та аукціони для забезпечення потреб фронту та волонтерських штабів.
- Психологічна підтримка жителів: Це дає відчуття синергії: «Ми не просто вистоюємо, ми творимо, об’єднуємося і перемагаємо!».
— Рекорд — це завжди насамперед про людей. Яка атмосфера панує у громадах, коли вони об’єднуються заради спільної рекордної мети?
— Це особлива атмосфера синергії, взаємоповаги та єдиного серцебиття. У такі моменти повністю зникають бар’єри між віком, посадами чи соціальним статусом. В одному ряду поруч працюють народні майстри, молодь, волонтери, ветерани війни, місцева влада та вимушено переміщені українці. Панує відчуття справжньої взаємовиручки та творчого піднесення. Люди діляться ресурсами, допомагають одне одному, обмінюються живими історіями та традиціями.
Це той самий стан горизонтальної взаємодії — живе мереживо спільноти, яке підтримує духовну стійкість. Коли оголошується результат і звучать слова «Рекорд зафіксовано!», панує відчуття справжнього тріумфу єдності, яке надихає громаду жити й боротися далі.
— Яку головну пораду або напутнє слово ви б дали громадам, які тільки міркують над тим, щоб подати заявку та вписати своє ім’я в історію рекордів?
— Моя головна порада: не бійтеся мріяти масштабно і шукайте у своєму рекордi глибокий ціннісний сенс, вчіться відкривати Україну для українців і світу!
- Опирайтеся на живу спадщину. Знайдіть унікальний елемент нематеріальної культурної спадщини вашого краю: автентичну страву, традиційне ремесло, обряд чи пісню. Зробіть це основою рекорду.
- Залучайте ветеранів та волонтерські осередки. Зробіть рекорд спільним майданчиком вдячності, реабілітації та взаємопідтримки. Залучення Захисників і Захисниць дасть події справжню глибину.
- Спрямовуйте енергію на підтримку країни. Закладайте в ідею рекорду благодійну складову — акумуляцію ресурсів для Сил оборони України чи підтримку соціальних ініціатив.
Пам’ятайте, що кожен рекорд сьогодні — це не про формальні цифри чи видовище, це про нашу культурну броню, нашу ідентичність, згуртованість спільноти та внесок у спільну Перемогу!
Тож цінуймо своє, любімо своє і тримаймо стрій українства!
